Потім військові дороги захисника де тільки не проходили: боронив Україну у прикордонному районі на Сумщині, потім на важкому Бахмутському напрямку. Після Бахмутського пекла стояли на кордоні з Білоруссю.

Сьогодні свободівець повернувся до цивільного життя – демобілізувався через проблеми зі здоров’ям, і лікується в одній з лікарень міста. Ми зателефонували до пана Івана, аби розпитати про військові дороги і його нинішнє життя…

– Пане Іване, зараз знову заговорили про можливу загрозу з боку Білорусі. Ви тривалий час служили на білоруському кордоні, тож як сприймаєте такі застереження?
– Насправді ми вже не вперше чуємо, що з Білорусі готується напад. Правду кажучи, я в це не дуже вірю. Білоруси ніколи не воювали – навряд чи зараз зважаться. Це раз. Друге – наскільки я бачив, білоруський кордон добре укріплений і замінований – ще з 2022-го року, є протитанкові рови. Третє – ландшафт. Я побував на Волині та на Рівненщині, побував у Сумах, і можу порівняти місцевість. Думаю, ворог може піти на Суми, на Чернігівщину. Але з Білорусі на Рівненщину чи Волинь – навряд чи.

Волинь – це ліси, болота. Коли ми на Волині укріплювали бліндажі, то скрізь наштовхувалися на воду. Копаєш метр вглиб – і вже вода.

– За роки війни Ви побували в численних гарячих точках, таких як Суми, Бахмут. Де було найважче?
– Найважчий період в моїй пам’яті – це Донеччина. Ямпіль. Початок 2022 року. Ми тоді відступали, і від того було дуже важко на душі. Бо коли тримаєш позицію, ти розумієш, що стоїш. А коли команда на відступ, ти знаєш, що втрачаємо території. Було важко також і фізично – ворог переважав нас і озброєнням, і людьми – усім. Ямпіль наші війська відбили аж восени 2022 року…

– За Вашими спостереженнями, з часом воювати стає легше чи навпаки важче? Адже технологічно війна дуже змінюється.
– Я повсякчас спілкуюся зі своїми побратимами, спілкуюся з тими, які ще воюють. Багато хто каже страшну річ: хлопці звикли до війни.

…В чомусь зараз воювати легше. Наприклад, сьогодні захисників на позицію супроводжують дрони. На початку 2022 дронів не було, і завжди було присутнє хвилювання, що у нас може бути недостовірна інформація. Бувало ж таке, що надійшло бойове розпорядження заступити на певні позиції, а та інформація не відповідає дійсності – рухатися туди не можна…

Сьогодні дрони супроводжують захисників, коли ті йдуть на позиції і виходять звідтіля. Плюс дронами нині можна доставляти хлопцям на передову їжу, воду, батареї до рації, ліки. Тобто нині не потрібно посилати з цим всім людину і наражати її на небезпеку.

– Чи складно адаптуватися після війни?
– Проблем дуже багато. Є речі, які неможливо прийняти. Наприклад, коли ще ми були депутатами у територіяльній громаді, ми подавали звернення про вивішування у нашому місті червоно-чорних прапорів як символів боротьби. На жаль, в моєму рідному місті лиш один червоно-чорний прапор – на могилі мого побратима. І ніби всі хочуть перемоги, а таку просту річ – прийняти червоно-чорний прапор – досі не можуть.

Ще один момент. Вважаю, що потрібно організовувати зустрічі ветеранів. Тому що тільки ветеран може по-справжньому зрозуміти того, хто воював на фронті. Не може 30-річний захисник розповісти соцічльному працівникові – молоденькій дівчині – про те, що його хвилює. І та дівчина не може йому допомогти, бо не знає, чого він потребує.

Боляче чути, коли поливають брудом працівників ТЦК. Хоча в Новоселиці серед працівників ТЦК є дуже гідні люди, є такі, які воювали. Якби не працівники ТЦК, чимало захисників не могли б демобілізуватися з війська – чи то за станом здоров’я, чи з иншх причин. Тим часом за три роки моєї служби я лише один раз був у відпустці – 15 днів.

– А з працевлаштуванням проблеми є?
– Є, і дуже великі. Зазвичай всім хлопцям, котрі повернулися з війни, пропонують працювати в охороні. Не кожному це підходить. Особисто я зараз навчаюся на працівника з соціяльного супроводу ветеранів. Це мій свідомий вибір – допомогою ветеранам займався ще до повномасштабної війни, зокрема допомагав хлопцям отримати земельні ділянки в нашій громаді.

– А як зараз Ваше хобі? Ви ж спелеолог – любите печери… Маєте плани на майбутнє?
– Особливих планів зараз не будую. Відчуваю, що війна таки трохи підірвала здоров’я. Щоправда, хотілося б на базі однієї з печер створити реабілітаційний центр для захисників – аби вони могли сюди навідатися відпочити… У наших краях гарні печери, є на що подивитися.

Наразі тримаю контакт з тими спелеологами, які ще тут залишилися, – переважно це люди, яким за 60. Молоді чернівецькі спелеологи з початком війни переважно пішли воювати…

– Хто допомагає Вам триматися?
– Звісно, це насамперед мої рідні. Батько, мої три брати, які служать. Зрештою, кожен з нас і сам мусить триматися. Я надіюся, що війна закінчиться, і готую платформу для того, щоб хлопці, коли повертатимуться з фронту, могли знайти себе в цивільному житті.

– Війна Вам сниться?
– Біда в тому, що ті, хто приходить з війни, – не сплять. Якщо заснеш, годинку-дві поспиш, присниться щось ніби цивільне, а насправді… Якось наснилося, що їду ровером, вирішив підкачати колесо, а насос розривається… І я падаю на землю.

У снах іноді приходять хлопці, які загинули іще у 2015 році. Але життя триває, і всі разом ми мусимо триматися купи, і кожен на своєму місці наближати Перемогу…

Часопис ВО "Свобода"

The post Іван Попадюк: «Допомога ветеранам війни – це після фронту мій свідомий вибір» appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

Отож, 3 березня цього року на офіційній фейсбук-сторінці Чернівецької ОВА «промайнула» нібито невинна інформація, що в області планують відкрити 13 академічних ліцеїв. І все б нічого, але з них чотири – румуномовні – у Чернівецькій, Глибоцькій, Герцаївській та Острицькій громадах. Та 9 – двомовних. Таке враження, що загравання з чужою мовою на українській землі в області досі нікого і нічого не навчило, а війна, яка прийшла до нас з боку росії, – це не війна за збереження української ідентичності, в тім числі української мови.

Повідомлення ОВА викликало шквал обурення мешканців Буковини – це видно по коментарях під публікацією. Юрій Мельник разом із очільником ГО «Громадська платформа» паном Качмарським офіційно звернулися до очільника Чернівецької ОВА Руслана Запаранюка з вимогою надати пояснення: чому українську молодь на українській землі навчають румунською мовою.

«Ми чітко висловлюємо свою громадську позицію, що відповідно до Конституції України територія Буковини – це Україна, державна мова – українська. Однак виникає питання. Чому окремі навчальні заклади (4 академічні ліцеї), які розташовані в Чернівецькій області, повністю румуномовні – немає жодного предмету українською мовою?», – йшлося у зверненні.

Плутані пояснення від очільника ОВА шокували свіжими цифрами. Виявляється, нині на території Чернівецької області в загальних закладах середньої освіти аж 13 356 учнів навчаються румунською мовою!

Тим часом це звернення, схоже, наробило галасу у владних кабінетах. Іван Бутняк – очільник театру, де працював Юрій Мельник, – покликав свободівця до себе. «Мені тут скинули текст звернення об 11 годині вечора. Що це таке?». І хоч у запиті немає жодної згадки про те, що Юрій Мельник працює в театрі, директор наполегливо «попросив» написати заяву на звільнення на тій підставі, що театр нібито «поза політикою».
Загальновідомо, що заклади культури апріорі поза політикою бути не можуть – це ті інституції, які мають вплив на свідомість та світосприйняття людей. Втім, нічого дивного, якщо взяти до уваги той факт, що Івана Бутняка називають ставлеником голови Чернівецької обласної ради Олексія Бойка, якого, як відомо, вважають ставлеником проросійських сил.

До слова, 7 квітня цього року депутати закликали Олексія Бойка скласти повноваження через його деструктивну діяльність на посаді голови обласної ради. А сам Іван Бутняк у Чернівцях «прославився» ще на початку війни, в травні 2022 – вскочив у скандал на своїй попередній роботі у культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука. У мережу тоді потрапили фото та відео зі скандальної вечірки в Центрі. Бутняка через той скандал звільнили, а вже невдовзі знову «прилаштували» – в театрі імені славетної українки Ольги Кобилянської.

Як бачимо, ворог може бути не тільки в кремлі і на фронті, ворог може сидіти і в тилу, в державних кабінетах обласної ради, в кабінеті директора театру.

До речі, тема мови в українських навчальних закладах нині, на четвертому році війни, раптом стала актуальною як ніколи. Народний депутат свободівка Оксана Савчук разом із громадськістю та побратимами сьогодні бореться за те, щоб зі законопроекту №13107-д «Про професійну освіту», за який вже проголосовано у першому читанні, забрали норми, що дозволяють викладання мовами національних менших…

Пресслужба ВО "Свобода"

The post На сході путін, на заході puțin румунізація: очільника Чернівецької “Свободи” звільнили за захист української освіти appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Легіону Свободи — 10 років! appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post ВО «Свобода»: тридцять три роки на варті національних інтересів! appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

– Пане Іване, де за цей воєнний рік пролягли Ваші військові стежки? Де було найважче?

– Пригадую, коли крайній раз ми розмовляли, на Сумщині було непросто. Ворог саме активізувався, відбувалися щоденні обстріли. На жаль, у нас були і поранені, і загиблі, хоч вважалося, що у цьому районі бойові дії не відбуваються…

У жовтні минулого року нас перекинули на Бахмутський напрямок. Тут уже мої хлопці розуміли: йдуть на бойові позиції, буде складно. А коли ти готовий психологічно, то переживаєш певні події набагато легше. Ми усвідомлювали, що маємо тримати оборону, маємо захистити свою землю. Бувало й таке, що по два тижні перебували на позиціях, а через щільні ворожі обстріли не могли підняти голову, але сприймали це все як належне, адже це захист України.

Попри втрати, ми вистояли та втримати оборону. Наприкінці січня цього року з нашого прикордонного загону почали формувати бригаду – нас вивели на ротацію…

Коли ж у новинах почули, що розпочався наступ кацапів, сприйняли це з болем. Не з чуток знаємо: коли полишаємо наші території, потім дуже важко відбити їх назад, важко піти в наступ. Хоча б тому, що ворог вдосконалив саперну справу і безбожно мінує нашу землю.

– Зараз Ви на кордоні з Білоруссю. Як іде служба?

– Довелося багато копати, щоб поліпшити захист кордону. Тобто нам вже давно кажуть, що все добре захищено, все заміновано, але на практиці трохи не так. На практиці над цим ще треба працювати і працювати. Адже окопування, будівництво бліндажів стримує ворога, дає можливість нашим захисникам вберегтися від обстрілів, зберегти життя.

Ми окопувалися на Рівненщині, потім на Волині. На Волині, щоправда, переважно болотиста місцевість, але є такі місця, де може проходити військова техніка і будь-який інший транспорт. Тому потрібно окопуватись, навіть попри мінування, бо ж невідомо, як ще воно спрацює.

– Які настрої під Білоруським кордоном? Чи є відчуття небезпеки?

– Багато з місцевих, хто патріотичного спрямування, намагається нам допомогти. «Хлопці, може вам бульби (картоплі – ред..) принести, чи, можливо, підказати, де тут що. А може вам треба помитися, то приходьте». Тобто намагаються контактувати з військовослужбовцями, хочуть нам допомогти. Водночас ми вже знаємо, що якщо пропонують вина купити чи горілки – то це прихожани московського патріархату. Звертаються приблизно так: «Рєбята, может вам што-то нада?» З такими ліпше не мати справи – були випадки отруєння.

Наші хлопці в загоні, котрі зі сходу, тягнуться до української церкви. Коли ми були в одному з тутешніх сіл, – пішли освячувати вербу саме до української. Потім розповідали, що дуже задоволені, що відчули український дух.

Щодо небезпеки наступу з Білорусі, то вона однозначно є, і люди українського спрямування добре її відчувають. Тому що бачимо з новин: на білорусів тиснуть…

– Як бійці сприйняли Курський наступ?

– Сприйняли нормально, розуміють, для чого це потрібно. Оскільки чимало хлопців мають бойовий досвід – служать понад два роки – розуміють, що це хороший хід у перебігу війни. Водночас є питання – а як буде з Бєлгородом? Якщо вже ми формуємо санітарну зону, хотілося б, щоб це був не тільки Курський клаптик. Хлопці ризикують своїм життям, і неприпустимо, щоби щось не вийшло… Ми всі дуже добре пам’ятаємо уроки минулого. Вважаємо, з наших невдач треба зробити висновки і діяти інакше…

– Експерти сперечаються, чи ця війна надовго…

– Я не дуже вірю експертам – вони переважно «підкріплені» чиїмись грошима. Впевнений, якби кожен з цих експертів був тут, поруч з нами, – говорив би трохи інакше.

Ті люди, які бувають на фронті, говорять зовсім інші речі. Тому я завжди слухаю наших свободівців – вони говорять правильно та реалістично. Для мене ці люди є авторитетами, бо вони ризикують своїм життям, щоб захистити свою землю.

На мою думку, ми зараз маємо гуртуватися і готуватися до затяжної війни. На навчаннях я бачив роту молодих хлопців, які підписали контракт, і я бачив, що у їхніх очах палає бажання перемогти. Причому ці молоді люди з окупованих територій, і в них є бажання відвоювати свої землі. Думаю, саме з такими молодими хлопцями ми прийдемо до Москви. З тими, кого виловлює ТЦК, більше клопоту ніж користі.

– Напевне і зброя потрібна…

– Зброя – це надважливо, враховуючи той факт, що нам її дають дозовано. Але дають хоч щось. Пригадую, як ми раділи, коли нам дали три сімки – ми з ними звільняли Харків, потім Херсон.

Зараз маємо Хаймерси, Атакамси, а нам важко втримати Покровськ.

Це тому, що іноді ми недооцінюємо ворога, який адаптовується до ситуації, до обставин. Деякі хлопці з Бахмутського напрямку мені казали, що жодного разу не вистрілили з автомата. Бо зараз зовсім інша війна – роботизована, технологічна. Тому держава має зробити все, аби вдосконалити виробництво РЕБів, дронів… Аби ми мали з чим воювати, а не жебрали все це у добрих людей, у волонтерів.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Іван Попадюк: «Загроза з боку Білорусі однозначно існує, тож треба більше окопуватися – захищати кордон» appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

Крайній раз ми спілкувалися з Віталієм в жовтні 2022 – захисник тоді лікувався у госпіталі в Полтаві. Офіційне відкриття чернівецької студії, яке відбулося цієї неділі, і на яке завітали добрі друзі, волонтери – всі, хто так чи інакше допомагав, – це гарна нагода поспілкуватися знову.

– Віталію, незвичайна ідея. Давно її виношували?

– Правду кажучи давно. У житті я люблю робити людям приємні сюрпризи. Розуміюся на квітах, на цікавих подарунках, на тому, як краще організувати вручення. Зараз, під час війни, всі ми переживаємо негативні емоції. Дуже хочеться компенсувати це чимось добрим, світлим. Тому, незважаючи на важкий час, я ризикнув і на грантові кошти відкрив саме таку справу – щоб приносити радість людям. Власне, я ще і до війни був підприємцем. Те, що мені подобається в житті, тепер намагаюся перенести на роботу.

– Чому саме «Фенікс»?

– Таким був мій позивний у війську. Ідея студії перегукується із сенсом позивного. Що б не сталося – життя триває…

– Чи правильно я розумію, що якщо є день народження, чи день матері, чи народження первістка, чи заручини – варто звернутися до Вашої Студії по допомогу – щоб зробити цей день незабутнім?

– Саме так. Ми придумаємо цікавий подарунок з приємним сюрпризом, організуємо його вручення…

– З часу нашої крайньої розмови, що відбулося у Вашому житті? Протезування вже завершено?

– Протезування поки не завершено. Попереду багато роботи – я досі ходжу на милицях. Після протезування в Україні їжджу в Німеччину: саме міняємо гільзу, на яку одягається протез. Є надія, що все буде добре. … За цей час у нозі виявилося ще кілька осколків. Було кілька операцій…

– Після початку повномасштабного вторгнення, пригадую, Ви пішли добровольцем на фронт. Були розвідником, потім кулеметником…

– Так. 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, я саме повернувся з-за кордону. Відсипався з дороги, тож лишень ввечері відкрив новини і довідався, що відбувається. …На початку війни була проблема з ДРГ, тому вирішив насамперед допомогти рідному місту. Але потім попросився у «Карпатську Січ». Саме формувався новий підрозділ, який мав брати участь безпосередньо в бойових діях, тож я долучився до нього. Ми вирушили в Ірпінь…

– Розкажіть про поранення…

– Це був Харківський напрямок. Мене поранили на сам День Незалежності – 24-го ввечері. 23-го вранці ми розпочали наступальну операцію, просунулись, закріпилися на позиції між двома посадками, взяли полонених – оточили ледь не цілу роту. У ворогів не було можливості вийти, і вони викликали підкріплення. До них відправили спочатку один танк, потім ще… Танки працювали по нас дві доби – з якихось причин нас тоді не підтримали гаубиці з однієї з бригад. Ми ж стрілецький батальйон – у нас нема крупнокаліберної зброї, наші протитанкові комплекси до цих ворожих танків не діставали. Саме тоді до мене і прилетіли осколки…

– Тоді Ви втратили ногу?

– Так. Після поранення хлопці надали мені першу медичну допомогу. З позиції забрав автомобіль – у нас був сміливий водій, який евакуйовував поранених навіть під обстрілами. Мене привезли в Барвінкове, де зробили операцію, потім перевезли в Харків. Потім в Полтаву.

– За цей період від поранення – які життєві висновки Ви для себе зробили?

– Я весь час думаю про те, що краще за все мені було там, в «Карпатській Січі». Дуже шкодую, що не можу більше туди повернутися. Війна і цивільне життя – це два різні світи. На жаль, щось у нас відбувається не так. В одному світі, де війна, хтось віддає своє життя, стоїть за кожний кілометр, кожний міліметр землі. А в тилу хтось проживає своє життя впусту. Дуже хочеться до моїх хлопців. Сподіваюся, що якщо все завершу, моя справа буде жити автономно, і я зможу повернутися…

– З карпатськими січовиками підтримуєте зв’язок?

– Звичайно. З Німеччини, з лікування, приїздив на похорон, коли ми втратили побратимів…

– Ваші рідні за кордоном. Не кличуть до себе?

– Кличуть звичайно. В світі багато гарних країн, але дім то є дім.

– Що для Вас Перемога?

– Хочу, щоб мої брати по зброї повернулися живими…Бо там. на війні, зараз найкращі – вони і мають будувати нову Україну.

Від редакції. У Чернівецькій Студії яскравих емоцій «Фенікс» можна придбати усе, що потрібно для свята: від квітів до кульок та м’яких іграшок. Натомість в аналогічному закладі в Магалі зараз цікаві зміни — там будуть також канцелярські товари, а ще незабаром будуть більярдні столи. Також хот-доги, бутерброди, кава. На спиртне — принципове табу, принаймні на період війни, каже Віталій.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Віталій Бакрев: «Що б не сталося – життя триває…» appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

– Олеже, для початку ми, як завжди, просимо розповісти про себе. Як Ви жили до повномасштабної війни? Які задуми ця війна перервала?

– Я родом з Чернівецької області, з мальовничого міста Вижниця – це ворота у буковинські Карпати, тож виріс, можна сказати, у гірській місцевості. Але доля пов’язала мене зі столицею – тут я зараз і проживаю.

Чотири роки навчався у Чернівецькому національному університеті, на магістратуру перейшов уже у Львівський державний університет фізичної культури. Через сумні обставини – втрату батька – пропустив рік навчання.

У Львові почав сам себе забезпечувати – працював офіціантом у славнозвісній «Криївці» – це була моя перша свідома, «доросла», робота. Звісно ж, потрібні були гроші. Хоча, згадуючи, я розумію, що це був чудовий час мого студентського життя.

У 2014 почалася війна. На той час я вже встиг попрацювати дописувачем газети «Погляд», був депутатом Вижницької міської ради від ВО «Свобода».

У мене, як і у всіх молодих людей, була купа планів, ідей, бажань, як розвиватися далі, що цікавого робити. Та почалася перша фаза, як я вважаю, нової війни з росією. Почалася, на мою думку, через те, що не були зроблені висновки з історії. Пригадую націоналістичні марші у Києві на Покрову, коли ми, націоналісти, застерігали, що росія – це ворог, що він обов’язково нападе, і завжди намагатиметься нас знищити. А нам відповідали: «Оні же братья»… У такому середовищі, на жаль, ми перебували. А вже 2017 року я опублікував допис про невідворотність великої війни з росією…

Тому події 2014 року не стали для мене несподіванкою. Фактично з-за барної стійки я пішов до своїх, у батальйон «Січ», який став мені другим домом…

І зараз, після всього пережитого, після важких втрат та усвідомлення того, що нас чекає ще багато років боротьби, я з теплотою згадую «Січ». У цьому підрозділі, попри непорозуміння, індивідуальність характерів, ми, бійці, поріднилися – як єдина родина…

На жаль, відтоді багато моїх побратимів загинуло в боях, чимало хлопців отримали поранення. Одним із найтяжчих ударів для батальйону стала загибель Мирослава Мисли – неординарного, сміливого, вольового, який був прикладом для багатьох, та повернувся з війни, на жаль, уже на щиті.

Решта ж наших хлопців нині продовжують боротьбу у різних підрозділах.

Повномасштабне вторгнення я зустрів вже в Авдіївці, де несла службу наша рота «Січ» полку «Київ» – збережений кістяк батальйону «Січ». Попри всі переформатування підрозділу, ми втрималися всі разом, а наш ротний «Лютий» беріг націоналістичне ядро батальйону.

Я належав до снайперської групи, яка, згідно з бойовим розпорядженням, зайшла на «Промку» (промислову зону – ред.), до героїчної 25 бригади, яка на той час утримувала ці рубежі…

– Можете порівняти АТО і «повномасштабку»?

– Під час АТО було менше бойових дій, а от повномасштабна війна важко вдарила по всіх. Зараз гине багато бійців, багато отримує поранення. Гинуть відважні і сильні, як Юрій Лунь… Але попри все ми знаходимо нових друзів, отримуємо нові незабутні враження – таке теж є на війні. Тут інколи трапляються хороші та добрі події. Близькість смерті розкриває людей, і дружба легко зароджується. Тут ти бачиш, яка людина насправді. Здружуєшся з людьми і сильно до них прив’язуєшся.

Але, попри це, я усе би віддав, щоб тільки повернути час назад, і щоб Україна не розпрощалася з тим озброєнням, яке могло би дати нам захист. Бо по суті своїй війна – це суцільний жах. Це втрата людей, які стають тобі рідними. Одного дня ви домовляєтеся зустрітися в першу ж відпустку в Києві, а наступного ти дізнаєшся про його загибель.

2014 рік

До цього, вважаю, призвела байдужість і безпечність, риторика в стилі “яка різниця, якою мовою”, “домовимося десь посередині”. А тепер нам у надважких умовах доводиться боротися за виживання своєї нації.

– Розкажіть про поранення…

– Поранення я та мій напарник отримали 30 березня 2022 року. Мене зачепило не сильно – знерухомило ліву руку. А от у напарника поранення було важче – частину шляху я допомагав йому вибиратися. Звичайно, ми наклали турнікети, зупинили кровотечу, і все ж я бачив, як він щораз більше блідне… У якусь мить здавалося, що вже все, але ми дивом вибралися. Завдяки, вважаю, вищій силі та побратимам з 25 бригади, зокрема другу Іглі.

Далі був довгий період лікування – виявилося, що мені зачепило серединний нерв лівої руки. Це проявлялося в тому, що великий, вказівний і середній палець спершу взагалі не згиналися, а потім їх треба було потроху розпрацьовувати. Зараз функції майже повернулися, але лишилася затерплість. Лікарі пропонують або оперувати, або звикати, що так воно і буде. На операцію я не погоджуюся…

Вважаю, що лікарі зробили для мене все, що могли. Я лікувався і в Дніпрі, і в Трускавці у військовому санаторії, і проходив реабілітацію. Протягом всього періоду лікування відчував тільки добре ставлення. Бо іноді можна почути дуже сумні історії…

– На службу Ви повернулися уже у 2023?

– Так. Крайній виїзд нашої групи був в район Авдіївки. Хто там був, той знає цей напрямок, – це підірваний міст… Відповідно тоді ми відпрацювали снайперською групою…

Нині в тому підрозділі, де я служу, переломний момент – новий крок в службі. Думаю, за місяць-два все визначиться і ми вступимо в нову стадію боротьби, повернемося до бойових дій. Війна, на жаль, до того часу нікуди не дінеться, і цей рік буде дуже тяжкий, вирішальний, особливо важко буле літом…

– Як би Ви оцінили ту ситуацію, яку маємо зараз на фронтах? Погрози нових ворожих наступів, скажені обстріли мирних міст, брак зброї… Вистоїмо, як вважаєте?

– Ситуація на фронтах зараз справді дуже складна. Московити потроху адаптуються до війни, і те, що розказували про чмобіків, – м’яко кажучи не відповідає дійсності. Ворог вміє правильно знайти засіб і потім його масштабувати.

До прикладу візьмемо КАБи. Те, який це дієвий зараз засіб і як він швидко був масштабований. А є ще численні БПЛА, ті ж ланцети. Ворог зумів суттєво масштабувати виробництво дронів.

Щодо новітніх засобів боротьби, наш український фронт і далі великою мірою тримається на волонтерці. Зрозуміло, що основний тягар війни несе держава – витрати дуже великі, навіть набій до автомата – це мінімум долар.

– Що скажете про нинішню тактику ворога?

– Нині на фронті ворог уже не розпорошується, як раніше, а спрямовує удари своїх військ точково, і, на жаль, частинка за частинкою окуповує наші землі, не рахуючись з втратами. Славнозвісні м’ясні штурми справді присутні, але водночас росіяни зосереджено, монотонно йдуть в одну точку, забирають її і беруться за іншу. На Deep State бачимо, що ця тактика, на жаль, діє.

– Що в нинішніх умовах можна зробити, на Вашу думку?

– На мою думку, потрібно відходити на добре укріплені рубежі. Я розумію, що можуть бути певні втрати території, але ми маємо зберегти людей.

Вважаю, лінію зіткнення мають рухати безпілотники, РЕБи і інші новітні технології. Тому що в прямому протистоянні зараз ми не витримаємо цієї масової навали. Бо 200 чи 300 тисяч непідготовлених російських солдатів все одно будуть стріляти. І їхні старі “пропахлі нафталіном” танки стрілятимуть також – все разом це величезна навала.

Питання, чи ми вистоїмо, для нас не стоїть. Ми просто зобов’язані це зробити, інакше нас чекає винищення, геноцид.

– Що на війні найважче? А що дає силу?

– Найважче – чути про загибель чи про поранення, коли наші воїни втрачають руки, ноги, зір. Повторюся, що війна – це жах. На війні нема романтики. Люди, які воювали, завжди будуть думати насамперед про те, щоб вона ніколи не повторилася.

Сили продовжувати боротьбу дає моє оточення – люди, яких я люблю. Я не буду їх називати, вони і так про це знають.

– То що потрібно для Перемоги?

– Сподіваюся, керівництво держави схаменеться і виправлятиме помилки. Зокрема візьметься за будівництво укріплень. Сподіваюся, що налагодиться виробництво та постачання БПЛА, РЕБів саме від держави. Бо зараз нас рятують волонтерські організації, суспільство, по суті громадяни, які все це оплачують, закупляють, намагаються паяти вдома. Але немає механізму масштабування, як у московитів.

У питанні мобілізації потрібно нарешті розставити крапки на і. Треба, щоб Головнокомандувач чітко сказав, що нам потрібна така-то цифра, але це ж не в один момент, а протягом війни, яка ще буде тривати, і щоб перемогти росію, нам треба буде постійно міняти та ротувати людей, давати їм можливість відпочити.

Оці три чинники – будівництво потужних укріплень, виробництво і постачання бійцям новітніх технологій, підготовка нових бійців – і дадуть нам таку бажану Перемогу. І ще важливо не заколисувати суспільство, що буде швидко і легко… Що тоді-то заберемо Крим, тоді-то вийдемо на кордон 1991-го… Ви не уявляєте, які потужні укріплення набудував ворог на захопленій ним нашій українській землі. Тож маємо ще дуже багато всі разом попрацювати для майбутньої Перемоги.

Зі статті Олега Савчука, яка була написана 2017 року: «Ніхто, крім росіян, не прагне розв’язати проблему новою війною. Не шукайте дружби з росією, готуйтесь відстоювати своє право».

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Олег Савчук: «По суті своїй війна – це суцільний жах, це втрата людей, які стають тобі рідними» appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Дякуємо за вкрай потрібну для нашого підрозділу допомогу! Разом переможемо! — Олег Тягнибок appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Іван Попадюк: «Війна, на жаль, не тільки в гарячих точках – по всій Україні гинуть люди…» appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.

14 березня 2023 року у приміщенні Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану в рамках тематичної зустрічі «Добровольчі формування Карпатської Січі в боротьбі за незалежність України» відбулося спілкування із українськими добровольцями

– Олександр Пагіря, кандидат історичних наук, лейтенант, офіцер відділу історії воєнної політики України Центру досліджень воєнної історії Збройних сил України

– Василина Наконечна, виконувачка обовʼязків офіцера зі зв’язків із громадськістю 49 ОС батальйону «Карпатська Січ» Сухопутних військ ЗСУ

– Володимир Гапун, заступник командира, головний сержант 49 ОС батальйону «Карпатська Січ» Сухопутних військ ЗСУ

– Руслан Андрійко, лейтенант, заступник командира роти розвідки 49 ОС батальйону «Карпатська Січ» Сухопутних військ ЗСУ.

Обговорені теми: Карпатська Січ: від парамілітарного формування до збройних сил Карпатської України (1938–1939 рр.); створення і бойовий досвід сучасного військового підрозділу «Карпатська Січ» (2014–2016 рр.); його бойовий досвід у 2022–2023 роках, відновлення та розбудова бойового підрозділу в умовах повномасштабного вторгнення; трансформація добровольчих формувань у національну армію; Олег Куцин. Людина, громадсько-політичний шлях, військовий, легенда.

Модер зустрічі: Наталія Позняк-Хоменко, головна спеціалістка відділу популяризаційної роботи Українського інституту національної пам’яті.

Прес-служба ВО "Свобода"

The post «Карпатська Січ» у боротьбі за Україну: історія бойових підрозділів appeared first on ВО "Свобода" Чернівці.