Пресслужба ВО "Свобода"

The post Комбат з Черкас Сергій Воронов – про фронт і тил appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

Вже у ролі командира батальйону націоналіст поспілкувався з журналістами видання Суспільне, яким розповів, як живе прифронтовий Слов’янськ, коли зупиниться російська армія, і чому можливий проросійський реванш.

Ви щойно приїхали зі Слов’янська, опублікували відео про те, що ледь не потрапили під обстріл. Щоразу ризикуєте?
Взагалі, життя в Слов’янську — це як рулетка. Щодня прилітають КАБи, і ти часто прокидаєшся — ага, цього разу не попали. Це суцільна рулетка! Їдучи зі Слов’янська востаннє, думав проскочити навпростець, але навпроти “летіла” машина, мені сигналила, маякувала, бо над нею летів FPV-дрон. Благо, що там дороги в сітках. Вочевидь оператор ворога чекав, можливо, моменту, щоб ударити по машині, коли вона вийде за межі сітки. Зрештою, я розвернувся й обрав инший шлях через Дніпро — так безпечніше.

Як ситуація в Слов’янську, як місцеві?
Там ще кількадесят тисяч людей, звісно, їх дедалі менше стає, тому що люди виїжджають, цивільна інфраструктура страждає щоденно. Росіяни б’ють повсюдно, але Слов’янськ живе: відкриті кафе, можна навіть купити суші чи бургери, попити кави тощо. Попри щоденні обстріли, центр міста продовжує жити. Сподіваюся, що він не буде зруйнований до рівня зруйнованих Костянтинівки і Дружківки, в яких я жив і перебував донедавна.

Скільки кілометрів до російської армії від Слов’янська нині?
Близько 20 кілометрів, ну, там є різні ділянки фронту в різні сторони.

Які види озброєння можуть долетіти до населеного пункту на такій відстані?
«Смерчі» б’ють — це така важка артилерія; FPV-дрони залітають регулярно; «блискавки», «шахеди» — це звичне явище. Та, на жаль, ворог здебільшого б’є КАБами. Рік, коли місто фактично поступово-поступово знищується обстрілами. Ну, ми називаємо це якраз приходом руського міра, тому що він сьогодні уособлює лише руїну.

Як відчуває людина удар КАБами?
Це найгірше, що зі мною ставалося за часів повномасштабного вторгнення. Це було в Костянтинівці, коли мені під вікно прилетів КАБ. Два будинки навиворіт — повністю все повилітало. Мене, чесно кажучи, зупинило тільки те, що я вилетів у шафу, яка стояла біля стіни. Всі квартири просто навиліт були. Це відчуття, коли ти сам собі не належиш, просто вибухова хвиля тебе кидає так, що ти нічого не можеш зробити з цим. В той момент мені пощастило, проте, я вам скажу, для здоров’я це така собі пригода.

Як часто із зони бойових дій вам вдається приїхати додому у Черкаси?
Якщо чесно, у мене повноцінна відпустка була вперше тільки в цьому році. В попередні роки в мене було пʼять, максимум 10 днів за всі ці роки. Це якщо ти десь їдеш у відрядження, заїхати на годинку, поспілкуватися з рідними. Моя рідна Кам’янка знаходиться на транзитному шляху — намагаюся хоча б на 20 хвилин заїхати. Я постійно на зв’язку зі своїми хлопцями, зі своїм підрозділом, тому що ситуація на полі бою зобов’язує до цього.

Як вам тилові Черкаси? Коли ви приїжджаєте і, кав’ярні працюють, люди відпочивають на пляжах, діти на майданчиках. Чи вам вдається дистанціюватися і хоч трохи розслабитися тут вдома?

Чесно кажучи, ні. Навіть коли я цього року був у відпустці, лише після десятого дня зрозумів, що я не на Сході. Там десь трошечки впав адреналін у крові.

І про Черкаси можу сказати, що, з одного боку, дуже приємно, що місто спокійне, що тут, слава Богу, не так часто трапляються якісь прильоти. А те, що діти, жінки відпочивають і мають на цей час таку можливість, — так, по факту, ми ж для того і воюємо, щоб наші близькі були в безпеці, щоб діти могли мати хоч якесь дитинство.

Це, з іншого боку, занадто заспокоює, тому що, на мій погляд, усе одно в нас вся країна, усі міста, усі населені пункти мали б дещо більше орієнтуватися в тому, що відбувається на Сході держави.

Я дивлюся: по всій країні продовжують утеплювати дитячі садочки, школи, робити парки, пляжі. Ми були поблизу Слов’янська, там була зроблена прекрасна школа, сучасний ремонт — нині вона повністю зруйнована. Нам треба розуміти й пам’ятати, що поки триває війна, деякі речі не є пріоритетними.

Мені здається, що весь фінансовий ресурс держави, міст, населених пунктів потрібно інвестувати якраз у наш спільний результат на полі бою, щоб усі потім повернулися і мали можливість відпочивати зі своїми сім’ями.

Цьогоріч спрямували 590 мільйонів гривень із бюджетів Черкащини на підтримку Сил оборони. Про це повідомив Ігор Табурець, голова Черкаської обласної військової адміністрації. Як вважаєте, чи достатньо такого фінансування? Чи достатньо громади працюють на підтримку захисників?

Ну, я можу не так багато громад виділити, наприклад, із Черкащини, які регулярно цікавляться та допомагають. Я можу конкретно від себе подякувати Черкаській міській раді і платникам податків до бюджету міста Черкаси. Це постійна, щорічна допомога.

У минулому році приємно, що долучилася Паланська громада. Люди допомагають і активно дзвонять, постійно перепитують, цікавляться, що потрібно. Я знаю, що інші громади так само долучаються. Тальнівська в попередні роки до нас долучалася.

Але є громади, якщо чесно, які навіть на запити не відповідають. Громади, з яких хлопці служать у нашому підрозділі. Можливо, там, у громадах, є інші пріоритети.

Ви згадали про підтримку громад і про Кам’янку, звідки ви родом. Як часто буваєте на своїй малій батьківщині?

На жаль, так само, як і в рідному навчальному закладі, зовсім не часто, і то відвідуючи лише своїх батьків.

Перед повномасштабним вторгненням був такий проєкт: ми створили Алею Героїв, подалися на грант у Міністерство культури. Разом із побратимом Олександром Муштою, який зараз за мною, так само мобілізувався директор музею, який колись називався іменем Пушкіна. І разом із ним ми подалися на грант у Міністерство культури та виграли.

Ми створили скульптури різних епох, а сьогодні, вже після повномасштабного вторгнення, наші друзі-волонтери, які залишилися в Кам’янці, продовжують розвивати цей громадський простір. Там зараз стоять портрети наших героїв, прапори різних підрозділів. Тобто там рідні загиблих приходять, вшановують своїх рідних героїв.

На початку липня «Суспільне» про це писало: знесли пам’ятник Пушкіну в Кам’янці. Як ви особисто ставитеся до такої «культурної деокупації»?

Мені дуже шкода, що це трапилося лише у 2026 році, що цей пам’ятник спокійно собі існував у попередні роки. Люди не розуміють, що Росія спочатку заходить культурою, Пушкіним, а потім, де це проросло, вона заходить танками, я не знаю, як людям пояснювати.

І я можу вам зізнатися, також по правді: коли в травні я був у відпустці, крайній день — це були вшанування героїв Холодного Яру. Неподалік від мене був начальник культури обласної військової адміністрації. Я йому сказав: «Якщо ви зараз це не зробите цивілізованим шляхом, то ми зробимо так, як зможемо».

Він мені пообіцяв, що все буде зроблено найближчим часом. Відповідно, пам’ятник був демонтований, його подальша доля мені невідома. Я знаю, що міська влада Кам’янки була першою, яка саботувала цей процес. Я вважаю, що вони за своєю свідомістю рівня Труханова в Одесі.

Нині маємо декомунізацію також на прикладі перейменування вулиць. Як вважаєте, чи варто робити це зараз, чи варто чекати завершення історичного процесу?

З одного боку, не може вулиця Петровського бути в незалежній Україні вже у 2026 році. А з іншого боку, правду кажучи, війна ще не закінчилася, ще не зрозуміло, скільки буде героїв, видатних людей, які себе проявлять, у тому числі на фронті, які будуть удостоєні найвищих нагород. Взагалі, кожна людина, яка загинула за нашу країну, гідна цього.

У Росії є «русский мир», у Китаї є ідея Великого Китаю, в Америці є American Dream. А яка ідея нації в Україні? Заради чого наше суспільство зібралося тут, на цій святій українській землі? Що б що? Тобто ідея нації, нашого суспільства не сформована на державному рівні, не окреслена.

Для мене є розуміння, що це таке. «В своїй хаті своя правда і сила, і воля» – слова великого українського генія. От я це вбачаю так: український народ може бути господарем на своїй землі і потім уже проговорювати, як воно реалізується.

Але, на жаль, це питання не культивується на загальнодержавному рівні. І тому, я думаю, багато-багато питань ще не мають своїх відповідей, як і питання про перейменування.

Коли ми розкручуємо пса Патрона, — це не ті речі, які потрібні нашому суспільству в екзистенційній війні, війні за виживання.

Я хочу пригадати те, що у 2022 році, коли ви добровільно стали на оборону України, йшли разом зі своїми друзями-свободівцями. Де вони зараз? Вони у вашому підрозділі?

У мене фактично всі друзі мобілізовані, добровольці. Ми у 2022 році всі разом пішли. І тут як позитив, бо я знаю, що в мене дуже багато справжніх друзів, так і негатив, тому що є речі, які все ж таки залишилися в цивільному житті, які треба робити, а не так багато людей, кому можна зателефонувати і сказати: «Допоможіть тут».

Але і такі люди є, які працюють, які економічно розвивають нашу країну, бо це так само вагомий аспект у стійкості нашої держави.

От у мене є товариш, який займається бізнесом, і він там десь інколи себе картає, що він тут, а ми всі там. Але я кажу: «Друже, ти платиш нам зарплату, ти нам допомагаєш усім. Кожен має працювати на своєму місці».

Тому тут кожен, у кого виходить найкраще чимось бути корисним для нашої спільної держави, має цим займатися. І це моє таке переконання.

Поруч із тим у мене є друзі — наприклад, Олег Гудзенко — зараз мій заступник, людина, на якій тримається дуже багато питань, людина масштабу міністерства. У мене є люди зі стратегічним баченням, які мали б очолювати РНБО, умовно кажучи. Вони сьогодні на сержантських посадах в окопах працюють.

І мені здається, що якщо не зараз, то потім саме на таких людей має бути побудоване наше майбутнє держави. Звісно, якщо не станеться ніякого проросійського реваншу.

Ви розповідали про те, що не говорите своїй дружині, своїй мамі, де ви знаходитеся і яка там небезпека. Чи щось змінилося, чи досі оберігаєте своїх рідних?

Не говорю. Я нещодавно тиждень був із температурою 40. Я нікому про це не казав, бо це зайві питання. Це ж нічого не змінить. Те, що вони лягатимуть спати з думками про те, що зі мною щось не так, — мені простіше.

В усіх усе добре, завжди все добре. І я думаю, що немає сенсу розповідати про якісь негаразди, тому що це тільки нервові клітини для твоїх рідних.

Ви починали з піхотинця, говорите, тому що не мали військового досвіду?

Саме в день повномасштабного вторгнення мені в ТЦК якраз сказали, що «сьогодні не твій час». Тобто коли я прийшов вранці, то було занадто рано. Коли я прийшов о 9–10 годині, кажуть: «Тут уже в нас такий список».

Це попри те, що начальник штабу був моїм близьким другом. Я говорю: «Знайди мені клітинку, куди ти мене впишеш». У мене тоді не вийшло.

Тому ми дещо пізніше реалізували великий волонтерський центр в училищі. Опісля в мене загинув брат. Я чітко для себе усвідомив, що далі маю долучитися до спільної роботи якраз на благо України і української перемоги.

Оскільки в мене не було військової служби, я прийшов простим солдатом, як і більшість моїх хлопців. У нас був тільки один офіцер, який закінчив військову кафедру.

У мене, до речі, чотири вищі освіти. Чотири рази мені пропонували військову кафедру. Я завжди казав: у мене перша освіта — міжнародні відносини. Я говорю: «Я і війна — це ж різні поняття». Я взагалі людина неконфліктна, хоча інколи, як наступають на інтереси, тоді так.

І у 2022 році так ми почали — простими солдатами на полі бою. І висновок такий: найстрашніше — це потрапити під командування інтелектуально обмежених людей.

Чи можуть підлеглі військові не виконувати наказ, який вони вважають злочинним?

Злочинний наказ, відповідно до статутів Збройних Сил, звісно, виконувати ми не можемо.

Але коли ти перебуваєш на бойових, у зоні досягнення артилерії, і відбуваються кілька шикувань на день, я вважаю, що це не надто здорово, так би мовити. Коли вибираються позиції десь у низовині, коли тебе можуть так само накрити, я також вважаю, що це не дуже добре.

І ми все це проходили, усе це переживали, і, слава Богу, це все якось оминулося для нас, так би мовити, позитивно, тому що ми всі там не залишилися в тих посадках, які ми провели у 2022 році.

Ви моїм колегам говорили, що вчилися користуватися мінометом на полі бою. Це, на вашу думку, нормально?

Ми вчилися працювати на гарматі. Потім одного дня нас збирають о 10-й вечора, кажуть: «Ну що, хлопці, виїжджаємо».

А в нас був зразковий розрахунок гармати. Ми відпрацювали, натренувалися. Питання тільки в тому, що гармата була 44-го року випуску, і кожні п’ять пострілів її потрібно було на ремонт вести.

Нам кажуть, що їдемо на бойові. Ми всі зраділи: нарешті, ми тренувалися певний час, майже місяць. Але кажуть: «Є один нюанс. Їдемо працювати на мінометах».

А ми такі: «Ну, ми ж ніколи не працювали». — «Там розберетеся».

І це було під Авдіївкою: 22-й рік, Зелений пункт, Новобахмутівка. Ми виїхали за село, полистали, і нам два рази розклалися-склалися, показали, що і як.

Я, наприклад, коли їхав на Донбас, відкрив перед собою телефон і дивився в YouTube ролики про те, що таке 120-мм міномет.

Отака була ситуація — це питання застосування військ. Ми за кілька бойових виїздів уже були як злагоджена команда, яка працювала, і ми там навели шурхоту під Авдіївкою.

А ви дрони запускали?

У нас був, так би мовити, блукаючий міномет: ми постійно змінювали бойові позиції. І в нас був свій коригувальник.

Потім, коли він отримав поранення, почали шукати, хто ж буде далі коригувати. А я пройшов на початку війни курси в Черкасах. І в мене вже був документ. Я вмів, і в мене був навіть свій дрон.

На день народження мені друзі накидали на банку грошей, я доклав своїх і купив собі перший дрон у 2022 році. І я почав розвивати ці свої навички, працювати над коригуванням нашого міномета.

Були, звісно, проблеми, коли я виїжджав разом із мінометним розрахунком і вони відпрацьовували. Коли по нас працювала контрбатарея, це означало, що ворог тебе виявив і почав насипати. Вони швидко складають міномет і готові тікати. А мені дрон потрібно було ще кілька хвилин повертати.

І в мене з цим були трошечки проблеми, і я ледь кілька разів не попав. Якраз тому, що обстріли були там дуже щільні.

Особливо коли ми з Авдіївки перемістилися. Це 22-й рік, серпень, місяць під Пісками. Це під Донецьком. Це найближче місце, де я взагалі був до Донецького аеропорту. Ми фактично бачили його. І тоді я перекваліфікувався на коригувальника.

Потім, коли ми вже в кінці 2022-го — на початку 2023 року перейшли в той підрозділ, у якому нині служимо з хлопцями, я також підійшов до тодішнього командира батальйону і кажу: «От у мене на той час уже було три дрони. Я займався мінометами, займався цим. У мене, говорю, хлопці так само підготовлені».

На що нам відповіли дуже просто: «Всіх в окоп».

Ну, логіки ми не зрозуміли. Зараз я десь розумію, що не було людей, можливо, щоб зайняти позиції.

Врешті-решт тоді виявилося, вже коли ми там походили на позиції, коли устаткувалося, що в мене було дронів у машині більше, ніж у всього нашого батальйону.

Але саме ці ситуації мені сьогодні вже в управлінні батальйоном допомагають аналізувати. Коли до нас приходить людина, ми намагаємося з’ясувати, що вона найкраще вміє. Бо коли людина робить те, що їй подобається, тоді результат набагато кращий.

Тобто сьогодні я ретельно вивчаю навички кожного нашого бійця.

До повномасштабного вторгнення ви працювали керівником черкаської освіти, директором Черкаського профтехучилища. Тобто управлінський досвід допоміг в армії, у роботі з людьми?

Ну, мене все одно вважають дуже цивільним. Як казав один із моїх командирів: «Він усе одно не військовий». Тому що десь деякі речі потрібно робити, як кажуть, по-воєнному.

Але в нас армія сьогодні — це цивільні люди. І багатьох із них військові підходи будуть демотивувати. І тому я дійсно дуже адаптивно застосовую якраз цивільні методи управління, у тому числі сьогодні нашим підрозділом.

Ви були піхотинцем, артилеристом, мінометником, коригувальником, а зараз уже — командир батальйону. Скажіть, будь ласка, який із моментів назавжди буде у вашій пам’яті?

Ми з командиром мінометної батареї вдвох вийшли, а він завжди був упевнений. Особливо у 2022-му: інколи страшно виходити, а Сергій виходив на завдання, навіть не вдягаючи каску, інколи навіть не вдягаючи бронежилет.

Ти на нього дивишся: ну, він же не хоче померти. Значить, він не веде тебе аж на саму смерть. Значить, і ти виходиш.

Він нас виводив, виводив із досить страшних пекельних операцій. І от ми з ним вийшли, і нас почало накривати вогнем різного калібру — були прильоти.

І він каже: «Я, мабуть, наступного разу вдягну каску».

І коли це він сказав, мені стало дійсно лячно. Там маленькі такі були в землі ущелини, ми сховалися, щоб нас просто осколками не посікло.

Ну і танкові обстріли. Це дуже страшна тема. От у Серебрянському лісництві, це ми у 2023 році були, кілька годин не могли навіть підняти трошки голову. Сиділи в мінус 15 таких окопчиках, просто не можеш підняти голову, тому що осколки летять і такий дуже паршивий звук видають, врізаючись у стовбури дерев.

Таке неприємне відчуття. Це за всі ці роки, які ми пройшли, такі самі неприємні моменти.

Як командир, яку роботу зараз виконуєте у війську?

Це, передусім, координація всіх процесів, які відбуваються в батальйоні. Планування операцій, розбір, якщо щось пішло не так, аналіз усього, що відбувається.

Це контроль за особовим складом, за військовим майном. Це я вже по-військовому більше можу сказати. Це буденна справа, якою ти займаєшся щодня.

Міністерство оборони розробило проєкт, за яким військові, які пішли в СЗЧ, можуть повертатися до війська до 20 вересня 2026 року. Чи до вашого підрозділу можна повертатися, чи вже є люди, які прийшли?

До речі, ми проаналізували ситуацію, скільки людей у нас самовільно залишили частину. Позавчора у нас уже такі люди овернулися назад, які навіть пішли в СЗЧ у попередні роки.

Ви приклад того, як цивільна людина за чотири роки з піхотинця без військової підготовки досягла офіцерської посади. Якщо піти у військо нині, у 2026-му, чи можливий такий кар’єрний ріст і що для цього потрібно зробити?

Якщо хтось захоче приєднатися і матиме амбіції, я особисто буду сприяти. Так само, як на кожному етапі моєї служби десь командири бачили те, чим я займаюся, як це я роблю, наскільки я сумлінно це роблю, і давали мені шанс, так само я готовий давати шанс іншим для того, щоб вони рухалися, розвивалися і були корисними.

Тому що для мене, насправді, управління батальйоном — як інструмент бути корисним. Я сприймаю посаду саме так.

Сьогодні є вакантні посади, починаючи від операторів дронів, діловодів, логістів. Тому не потрібно боятися, що кинуть у штурм. Насправді ми бачимо, що людина буде кориснішою на іншій посаді.

Даємо звання, даємо сержантські посади. Потім готові відправляти на офіцерські курси для того, щоб люди розвивалися, росли і були корисні в нашій державі.

Чи відчуваєте нині підкріплення людьми? І якої підготовки ці кадри?

Протягом крайніх місяців ситуація набагато краща, ніж вона була, умовно, рік тому. Держава два роки як нормально дає пікапи, нові машини. Є зброя, є все, але потрібен усе одно людський ресурс, який би цю зброю використовував якраз на полі бою.

Тому це найголовніше, що сьогодні треба нам.

Росія фактично знищила мобілізаційну політику в нашій державі інформаційно. І, власне, ми мало що змогли зробити, аби протидіяти цьому.

Коли росіяни зрозуміли, що не можуть нас перемогти на полі бою, вони почали бити по тилу, по людях. І бити інформаційно. І дуже багато людей, так би мовити, повелося на ту інформаційну політику.

Дійсно, є певні негаразди. А мобілізаційна політика підлягає такому, знаєте, тонкому питанню справедливості.

Зараз ситуація дещо нормалізувалася. Попри те, що є такі негативні випадки з боку ТЦК, але ми всі маємо розуміти, що вони масштабуються штучно.

Таких випадків не було б, якби кожен чоловік, кожна людина мали відповідальність перед своєю державою. Тому що, окрім своїх прав, ми ще й маємо обов’язки.

Я вважаю, що взагалі в нашій країні кожен обстріл ворога, кожна знищена домівка мають мотивувати чоловіків іти і захищати свій рідний дім.

Волонтерська підтримка — це нині основа для військових чи це бонус до державного забезпечення?

Уже сьогодні це є бонусом, а раніше, у 2022–2023 роках, це реально було основою.

Я від себе хотів би подякувати, зокрема, всім черкаським освітянам, усім, хто в Черкасах займається освітою. Тому що так, як освітяни мені допомагали протягом цього часу, я не бачив, щоб жодні колеги комусь іншому так допомагали.

Тому я пишаюся цими людьми. Коли ти розумієш, що про вас не забули, що про вас пам’ятають. Бо все одно, десь будучи в тилових Черкасах, ти розумієш, що це трошечки різні світи між тим, де ти щодня перебуваєш, і тим, який тут.

Тому, коли про тебе все пам’ятають, це додає психологічної стійкості.

Два роки тому ви говорили про те, що не вірите в блискавичну перемогу чи перемир’я, у заяви Арестовича, наприклад. Чи змінилося щось всередині у 2026-му?

Я взагалі, знаєте, інколи лягаю спати з думкою: а якщо це війна на все наше життя? Як держава планує перебудуватися? Чи є державна політика, побудована якраз на довгі роки протистояння?

Той самий Ізраїль воює все своє існування. Чи готові ми так боротися за нашу незалежність? Чи є у нас моральний дух продовжувати цю боротьбу?

Бо все одно є хлопці, які воюють із 2022 року, є хлопці, які воюють із 2014 року. Хто і коли їх буде міняти? Як побудувати цю державну політику, щоб замінити?

Не можемо ми все життя бути в окопах чи бути в підвалах, а хтось буде проживати своє найкраще життя. І тому я поки не бачу, як держава це все буде вирівнювати і врегулювати.

Більше того, були ухвалені закони з приводу можливості виїзду, здається, до 22 років. Це означає, що держава через три роки бачить закінчення війни? Чи хто має бути 25-річним і також іти захищати державу?

Тобто є певні якісь незрозумілі моменти, бо станом на тепер я поки до кінця не маю уявлення, як ми зможемо повалити Росію на полі бою безпосередньо.

Врешті-решт, якщо війна затягнеться на довгі роки, то я поки не бачу, як суспільство під це перелаштується.

Чи є, на вашу думку, передумови для завершення саме активної фази бойових дій?

Активна фаза, так, може завершитися, коли Росія побачить, що її втрати є настільки колосальними за кожен клаптик української землі, що вона не зможе далі це продовжувати.

І ми в цьому напрямку також працюємо. Я не можу, знову ж таки, називати конкретні цифри, але коли вчора на нараді ми підводили для себе певні підсумки, то ми готові констатувати, що на нашому напрямку співвідношення втрат із противником може сягати 1 до 14.

Чи зможе Росія воювати в такому напрямку, якщо буде мати такі ж втрати по всій лінії фронту? Я думаю, що не зможуть, бо вони хоч і переважають нас за чисельністю, але все одно саме таке співвідношення втрат їм не дозволить наступати вічно.

Ви моїм колегам із «18000» говорили, що якщо країна не зміниться після війни, то ви для себе розглядаєте варіант емігрувати в США або в Канаду. Чи актуальна ця думка для вас нині?

Вона для мене була актуальною навіть до повномасштабного вторгнення, до подій 2014 року.

Я в певний час був у Сполучених Штатах Америки, і дуже багато моїх однолітків тоді залишилися там. Я побачив, що можна жити не так, як ми живемо в Україні.

Коли мої батьки — і тато, і мама — вчителі, коли вони жили все життя від зарплати до зарплати, то там я був простим студентом і міг заробити собі так, щоб у мене залишалася купа грошей.

У мене тоді загорілося бажання: якщо люди змогли побудувати тут свою систему так, що люди можуть жити спокійно і мати все, то чому ми не можемо побудувати це в Україні?

І оцей юнацький максималізм, який тоді в мені розгорівся, якраз змусив мене повернутися, змусив активно брати участь у Революції Гідності і далі працювати якраз на користь побудови тієї України, про яку кожен із нас мріє.

І я вважаю, що якщо ми зможемо, а ми обов’язково зможемо, відстояти нашу країну, наступним етапом має бути якраз збереження всього того надбання, яке ми маємо за всю історію нашої держави.

Тому що мені здається, що можливий великий реванш проросійських сил, коли припиняться бойові дії, почнуться політичні процеси, ми почнемо роздирати один одного зсередини.

І я вважаю, що це так само небезпечне явище. В інформаційне поле вийдуть якраз проросійські політики, які будуть казати, що от із росіянами було б усе добре. І люди можуть «повестися» на це.

Може бути як у Грузії, коли грузини воювали з росіянами, а зараз вони фактично потрапили в цю інформаційну пастку. І я не хотів би, щоб так трапилося і в нас у країні.

Таким, як я, таким, як мої хлопці, їм же просто не пробачать потім.

Їхні голоси на виборах будуть рівні. І я вважаю, що це найбільша несправедливість, яка очікує нас у майбутньому.

Люди, які віддали своїх рідних, будуть мати рівні права з тими ждунами проросійськими, які сидять зараз у тилу. Вони ж нікуди не поділися. 30% чи скільки голосували за Партію регіонів. Вони серед нас.

І колись у мене в житті був такий випадок: у Холодному Яру я одного діда запитував: «Як так сталося, що Холодний Яр, центр повстанського руху української державності минулого століття, а тут Партія регіонів набирає найвищі відсотки?»

А він мені каже: «Тому що найактивніше населення, яке тут жило, вибили. Залишилися або пристосуванці, або проросійські». І, каже, «кров не вода». І вони дали своїх нащадків. Я переживаю, щоб сьогодні не вибили найбільш прогресивних проукраїнських, так би мовити, людей. І не залишились середніх поглядів, чи малороси, щоб Україна не стала малоросією вже через десятиліття після закінчення війни.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Сергій Воронов: “Якщо Україна не зміниться після війни, можливий великий проросійський реванш” appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

– Віталію, то чим зараз наповнене Ваше життя?
– Працюю в Департаменті освіти та гуманітарної політики Черкаської міської ради — начальник відділу молоді та національно-патріотичного виховання. Саме почались такі тижні, що, на щастя, в мене немає ні хвилини спокою – активна фаза року. Адже зима закінчилася, робота пішла активніше. Звичайно, відчувається брак кадрів, бо більшість наших хлопців зараз у війську. А це активні люди, які виконували роботу інструкторів або допомагали проводити заходи. Тож ми змушені були зменшити масовість наших заходів. Правду кажучи, зробили це також із міркувань безпеки.

На роботі моя діяльність відбувається в тому ж самому напрямку, що й діяльність «Соколу», тому деякі речі вдається поєднувати. Наприклад, члени нашої організації долучаються до міських заходів та допомагають їх проводити. Тому, думаю, в цьому плані співпраця тільки на користь.

– Розкажіть про нинішню молодь, яка мужніє у час війни.
– Якщо аналізувати суто за кількістю, зараз ми можемо залучати молодих людей дещо менше, аніж скажімо у 2022-му чи 2023-му роках. Але попри все є актив – хлопці й дівчата, які завше беруть участь у заходах, особливо у царині національно-патріотичного виховання чи різних освітніх ініціятивах. Вони завжди поруч, завжди готові включитися і допомогти.

Є також молодь, яка бере участь час від часу. Побачили щось цікаве, прийшли і долучилися. І це добре, бо постійно з’являються нові обличчя, нові ідеї, нова енергія. Тому стабільність зберігається — навіть якщо загальна кількість дещо менша, то якість і відданість тих, хто залишився, дуже висока.

– Розкажіть детальніше про заходи…
– Цього року взимку заходів було менше – видалася дуже морозна зима. Але були мілітарні вишколи і тренування, ходили походом у Холодний Яр. У Холодному Яру ми почали будувати табір, який використовуємо як базу для походів чи нетривалих тренувань.

З цікавого – відновили тренування з ножового бою – бо, як ми жартуємо, цьогорічний зимовий холод «загнав» нас у приміщення, також проводили змагання зі стрільби.

Ще цієї весни у Холодному Яру плануємо створити алею пам’яті – вже підготували і надрукували матеріяли про наших загиблих сокільців. Встановимо її найближчими тижнями, ймовірно до Дня добровольця. Також у Холодному Яру облаштуємо смугу перешкод – щоб цікаво було тренуватися.

Невдовзі проведемо для навчальних закладів заняття з тактичної медицини і плюс розпочинаємо підготовку до міських змагань «Сокіл» («Джура»). Міський етап цієї гри відбудеться в Черкасах – буде залучено багато учасників, з якими потрібно вже зараз займатися.

Працюємо над створенням простору для молоді — щоб вони могли сюди приходити проводити час – займатися чимось корисним, брати участь в тренінгах, відпочивати.

– Ваша діяльність частково спрямована і на певну психологічну допомогу молоді?
– Так, адже в нас є діти ветеранів, діти військових, внутрішньо переміщені особи. Є молодь, родини якої дотичні до волонтерства і така, яка сама займається активним волонтерством. Всі вони цікавляться, що робить наша організація, долучаються і допомагають. Цієї зими, наприклад, ми попрацювали з окопними свічками.

У всій цій роботі є вагомий елемент психологічної підтримки. Бо коли діти й молодь бачать, що вони не самі, що є спільнота, яка працює поруч, яка має спільну мету, — це заспокоює і надає підтримку. Для когось це можливість відволіктися від війни, для когось — знайти друзів і середовище, де можна говорити, що думаєш, і діяти.

– Ви отримали премію за особливі заслуги в розбудові молодіжної політики. Розкажіть.
– Думаю, це за організацію масових заходів. Підрахував, що уже майже 1500 заходів для молоді вдалося організувати за час моєї роботи.

Пишаюся тим, що ми наростили базу, завдяки якій є можливість проводити якісні тренування і розвиватися. У нашому місті небагато закладів мають таку базу для тренувань, наприклад з тактичної медицини чи різних напрямків військової справи.

– Як Черкаси пережили важку зиму?
– Пережили нормально – нема про що жалітися. У нас не було такого, щоб кілька діб сиділи без світла, — просто діяли графіки вимкнень.

В принципі, ми на нашій Черкаській землі – як у Бога за пазухою порівняно з іншими містами, де набагато гірше. Думаю, чи то наше географічне розташування, чи котрась духовна сила береже наше місто.

– Чого чекаєте від цієї весни?
– Знаєте, кілька днів тому ми брали участь у заході, на якому військові спілкувалися з молоддю. Говорили про Перемогу. Дійшли висновку, що перемогу можна здобути лише тоді, коли вона буде в головах людей. Коли кожен на своєму місці буде робити свою справу і наближати той переможний день… Тому і цієї весни ми будемо працювати на Перемогу. Працювати не покладаючи рік. І тоді точно буде краще…

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Віталій Козир: «І цієї воєнної весни ми будемо працювати на Перемогу – не покладаючи рук» appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

– Олександре, на початку розмови як завжди просимо розповісти, хто Ви в мирному житті…
– Я родом з невеликого містечка Кам’янка на Черкащині. За освітою історик, точніше магістр історії та етнології. По закінченні навчання працював у місцевому Кам’янському державному історико-культурному заповіднику, який об’єднує зокрема два музеї, млинок, парк, пам’ятку природи Тясминський каньйон… Особисто я завідував меморіяльним музеєм Зелений будиночок.

– Цікава назва…
– Так. Зелений будиночок – пам’ятка архітектури XIX століття. Унікальний будинок, що зберігає міський побут, який був характерний у цих краях 200 років тому. Це справді особлива споруда: є мансарда, гвинтові сходи, невеличка башта.

– Після Перемоги обов’язково приїду на екскурсію.
А як стали до лав захисників?
– Обставини склалися так, що з початком війни з різних причин мусив зосередитися на роботі в заповіднику – науково-дослідницькій і науково-просвітницькій. Писав статті, ходив по школах, розповідав школярам про минуле рідного краю, але в якийсь момент зрозумів: прийшов і мій час стати до оборони рідного краю.
В січні минулого року я приїхав сюди на Донбас, щоб служити із своїми побратимами з Черкащини.

– Читаю в одному з Ваших дописів на ФБ, що земля на Донбасі жорстока. Що Ви мали на увазі, коли писали це?
– Ми тоді якраз сюди заїхали – шукали житло. Йдеш і бачиш – там під’їзд зруйнований, там цілий будинок лежить у руїнах, поруч машина розбита – згоріла майже дотла, все розплавилося після прильоту. А ти йдеш і шукаєш, де б поселитися, щоби тут жити.

Ми тоді приїхали з відносно безпечної Харківщини, тому вразив дисонанс. Але усвідомлювали, що тут така позиція. Адже тут вирішується доля війни, доля всієї України

– Що найважче для Вас у цей час – час служби?
– Пілоти БПЛА знають, що на цьому етапі війни найскладніше – це заїжджати на позиції і виїжджати звідтіля. Бо коли ти на позиції – скажімо сидиш в котромусь з погребів, – ну, то це ще таке. Звісно, трохи з мишками дружиш, від нудьги з ними перебалакуєш, котики приходять, зацікавлено дивляться на тебе… Навіть якщо прилітає – можна пережити, адже тут відносно спокійніше, аніж коли заїжджаєш на позицію.

Дорога до позиції – справжнє випробування. Крайній раз, коли ми виїжджали, по нас летіло з усіх боків. Але, як кажуть хлопці, «підфартило».

Вже коли виїхав з позиції, заїхав на місце дислокації, то пішов собі… у місцеву затишну кав’ярню – випити кави. Уявляєте? Кілька годин тому мене з усіх сторін обстрілювали, вже згодом у відносно безпечному місці неподалік насолоджуюся ароматним напоєм.

Отака тепер війна. Переплетіння різних світів, які існують, як паралельна реальність, на відстані всього 10 кілометрів один від одного. Часом буває складно все це осягнути і просто прийняти. Адже на відстані якихось 15 кілометрів життя і смерть. Тут цивілізація, там – пекло.

– Наскільки близько можна їхати до позиції, щоби потім доходити пішки?
– Багато залежить від рельєфу території. Якщо місцевість горбиста, є дерева, за якими можливо заховатися – можна і ближче під’їхати. У тих місцях, де ми зараз стоїмо, під’їжджати до позиції трішки легше, як зазвичай, – тут є села, ліси… .

Хоча, звичайно, від появи ворожого дрона ніхто не застрахований. Є таке поняття у захисників – солдатський фарт. Це складова наших щоденних воєнних буднів. І якщо цього фарту в тебе нема, то будуть тобі, як кажуть у нас на Черкащині, – непереливки.

Насправді тактика нинішньої війни дуже змінюється. Те, що нам підходило у 2022 році, може бути недоречне сьогодні. При плануванні воєнних дій доводиться враховувати купу факторів. До прикладу. Для нас, пілотів, злетіти – це кульмінація процесу. Бо ж головний процес у нашій військовій роботі – це власне підготовчі роботи, які займають найбільше часу. Треба вибрати місце, продумати шлях безпечного відходу. Тобто щоб під час вильоту відносно безпечно почуватися – треба провести потужну попередню роботу. Від того потім залежатиме життя…

– Чи бачите у ворога посили, що він хоче зупинити війну, або що у нього закінчуються ресурси?
– …У мене тут є побратим Денис – він сапер, а родом з окупованих територій. І він часом мене запитує, чи скоро вже мир…

Я абсолютно серйозно відповідаю: от коли ти спорядиш FPV прекрасною вибухівкою, і коли той FPV вразить особовий склад чи техніку ворога, тоді мир стане ближчим. А якщо ти робитимеш так щоразу – тоді точно настане мир. Я від самого початку знав, що з тих так званих мирних переговорів нічого не буде. Шлях дипломатичних переговорів виборюється на полі бою, і все залежить від того, як ми почуваємося на фронті.
Звісно, я дуже хотів би одного дня прокинутися, і щоби був мир. Але всі ми прекрасно знаємо, що такого не буде. І тому коли командир ставить мені завдання – я стараюся максимально добре його виконувати. І так роблять всі інші.

– Як переживаєте нинішні морози?
– Переживати холод на цій війні допомагають новітні технології. Наприклад хімічні грілки – вони нині в магазинах продаються і волонтери, слава Богу, привозять. У разі потреби береш одяг, грілки, газові балончики, щоб загріти руки, і виконуєш завдання… Навіть у сильний мороз.

– Що у цей непростий час підтримуєте Ваш моральний дух?
– Знаєте, у нас тут є ще один сапер, якому під 60. Він міг би з війська списатися, і ніхто би йому словом не дорікнув. Якось у розмові цей чоловік сказав мені так: «Вік бере своє. Мені вже часом бронежилет важко одягати. Але залишити війну не можу – соромно перед побратимами». І я розумію: якщо така людина тримається, то отже і я можу. Попри те, що на війні нема й краплі романтики – я це на власній шкурі відчув.
Як у історика у мене є розуміння, що йде відкладена в часі дуже важка війна за Незалежність, наш фронт часом тримається на волосині, але – тримається. Мусимо бути максимально стійкими, щоб відстояти країну…

Часопис ВО "Свобода"

The post Олександр Мушта: «У цій війні на відстані кількох кілометрів співіснують цивілізація і пекло» appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

В лютому 2015 нарешті отримав довгоочікувану повістку та став на захист України. У 2015-2016 роках боронив нашу українську землю у складі 17 Батальйону 57 Окремої мотопіхотної бригади під командуванням Дмитра Сергійовича Красильникова. Тоді без жодної ротації відслужив рік і місяць на позиціях міста Торецька (Дзержинська) та населеного пункту Зайцево на Донеччині… За цей період отримав поважні нагороди… Указом Президента України нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою «За безпосередню участь в Антитерористичній Операції». А також медаллю «За жертовність та любов до України», – це відзнака Православної Церкви України.

До повномасштабного вторгнення планував вийти на пенсію, дбати про взятих на опікунство діток Владислава та Марійку, які виховуються в його сім’ї з 2012 року. Але війна багато речей змінила… Ми додзвонилися до захисника. аби розпитати, як після повномасштабного вторгнення пролягли військові дороги.

– Після 24 лютого 2022 року, – розповідає Станіслав, – я знову подався штурмувати військкомат, і в березні 2022, попри обмеження, був добровільно мобілізований до лав Національної Гвардії України. Зі зрозумілих причин виконувати завдання в зоні бойових дій я вже не можу, тож охороняю важливі стратегічні об’єкти. Маю звання солдата, перебуваю на посаді гранатометника. У 2015-2016 роках був зенітником.

– У пресі прочитали, що іще 2015 Ви взяли в полон ворожого розвідника. Таке не кожен день трапляється. Розкажете?
– Оборонні споруди нашого батальйону тоді були розташовані між Горлівкою, яка контролювалася бойовиками, та Дзержинським. До них і наближався у хвилини затишшя чоловік в цивільному. Ми помітили його десь за півтора кілометри. Коли разом із двома побратимами я вийшов назустріч, той кинувся тікати. Наздогнали, оточили, взяли під приціл. «Лягай!» – «Куди, в грязюку?» – запитав розгублено. Обшукали. У мобільному знайшли номери переважно російських операторів. Передали затриманого в штаб. Як повідомили згодом із військової прокуратури, це був російський інструктор ФСБ.

– Ви давно зі свободівцями? Знаєте Сергія Воронова?
– У «Свободі» з 2017. Тож добре знаю голову Черкаського осередку Сергія Воронова – багато працювали разом. Пишаюся, що знайомий з Олегом Тягнибоком, Русланом Кошулинським, Андрієм Іллєнком, Вадимом Стояновим, Петром Кузиком та багатьма иншими націоналістами, з якими познайомився здебільшого на патріотичних Маршах, виборах, з’їздах політичної сили та багатьох інших заходів.

– Як вважаєте з огляду на Ваш військовий досвід: можна завершити війну дипломатичним шляхом..?
– Гадаю, що так, але для цього потрібні надзвичайно вірні та надійні західні та європейські Союзники, з жорсткою позицією до агресора. Якщо ж цю війну доведеться вирішувати мовою сили, то ніхто, крім нас, цього робити не буде. Тому нам потрібне єднання, як це було під час Революції Гідности, чи на початку повномасштабного вторгнення. Лише єдність і рішучі наступальні дії дадуть нам шанс на знищення московії.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Станіслав “Грім” Новик: “Ніхто, крім українців, боротися з ворогом на полі бою не буде” appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

– Олександре, знаю, що Ви отримали поранення іще до повномасштабного вторгнення… Як далі пролягли бойові стежки?
– Поранення отримав у 2016 році на Донецькому напрямку. Пройшовши реабілітацію, повернувся на полігон і звідти вже у складі 93-ї ОМБР вирушив на Луганський напрямок, поблизу селища Кримське. Взимку 2017 поранення далося взнаки – почалися ускладення. Лікарі вирішили, що мене пора «списати»…

Відтоді займався волонтерством, вишкільною роботою, в лютому 2018 року у Черкасах разом з іншими свободівцями увійшов до складу міськвиконкому, в цьому ж році почав працювати в обласному центрі національно-патріотичного виховання. Ми організовували вишкільні табори, виставки, стрілецькі турніри, долучались до організації фестивалів, наприклад, фестивалю Нескореної нації «Холодний Яр». Робилося дуже багато. Пригадую, до прикладу, що для громадських організацій ми проводили стрільби, заняття з тактичної медицини, ножового бою, зі самозахисту…

А 2021 року працювати стало нереально – новий склад обласної ради знищив фінансування національно-патріотичного виховання. Я звільнився, зайнявся власною господарською діяльністю.

– А потім почалася велика війна… Коли Ви долучилися до війська?
– Я став до лав ЗСУ 24 лютого 2022 року. Належав спершу до тероборони, згодом перевели а Добровольчий Український Корпус – разом з побратимами ми виконував бойові завдання поблизу Мар’янки, Авдіївки, Красногорівки – працював на гарматі.

– Я так розумію, що разом з Вами тоді служили Сергій Воронов, Олег Гудзенко…
– Так, в Добровольчому Українському Корпусі було багато свободівців, Ми працювали в розрахунку гармати, на мінометі… Пліч-о-пліч з нами воювали Максим Рудик, Руслан Продайвода…

– Зараз Ви в підрозділі «Дике Поле»… Якими стежками туди потрапили?
– Після того, як Добровольчий Український Корпус був реформований в 67-му ОМБР, обставини склалися так. що я повернувся в Черкаське ТРО – в рідну 118-ту бригаду. Виконували завдання на Придністров’ї, трохи на Сумщині. Потім довелося попрацювати в штабі. Але я мріяв повернутися на фронт.

Довідався, що Олег Ярославович шукає людей у свій підрозділ і зателефонував. Поговорили, узгодити основні моменти. Попри численні труднощі (я обмежено придатний) – вдалося перевестися. Щаcливий, що від червня виконую бойові завдання на Запорізькому напрямку.

– Що зараз на Запорізькому?
– Складно, як і всюди. І вдень, і ввечері, і вночі ворог малими групами – по дві-три особи – намагається прорватися через оборону. Це їхній сумнозвісний повзучий наступ – є такий вислів. Спершу кацапські шпигуни знищують нашу логістику, потім працює їхня артилерія, КАБи – росіяни фактично стирають село з лиця землі. Далі кацапи намагаються просочуватися на нашу територію групами по 2-3 особи.

Наші захисники ведуть запеклі бої, стоять до останнього патрона, ведуть вогневе ураження ворога. Але «хитрість» росіян в тому, що їм плювати на своїх людей. Для них люди – розхідний матеріал. Щоб захопити всього одну вулицю, дикуни можуть впродовж місяця кидати туди особовий склад. Стираючи все на своєму шляху, перетворюючи будинки в руїни.

Щоб спробувати просочитися на нашу територію, їхні групи використовують так званий «сіряк» – ранкові та вечірні сутінки. Використовують також різні пончо, плащі, щоб бути максимально невидимими для наших теплові зорів. Отак потроху і просуваються.

Тут, де ми зараз, – дуже гарні місця. Тут колись були квітучі придніпровські села, відпочинкові табори, садові товариства. Люди жили гарним життям до приходу росіян. А зараз повсюди – кратери від бомб, розкидана цегла, випалена природа. Від лісосмуги залилися сам штурпаки.

– Стежите за геополітикою? Маєте думки про те, що ж далі?
– Якщо чесно, то я наразі не бачу завершення війни – розумію, що, можливо, зміняться її етапи, фази. Стосовно перемовин про мир із росіянами, то це, на мою думку, абсолютна дурня. Пам’ятаємо уроки Мінських домовленостей, уроки угод часів УНР, часів Козаччини, Хмельниччини. Бісмарк ще 140 років тому зрозумів, що будь-який договір, підписаний з росією, не вартий використаного паперу. Історія нам підказує, що спроби перемовин з дикунами приведуть до ще більшої окупації наших територій, ще більших жертв серед української нації.

Чому я повернувся на фронт, хоч міг би списатися з війська. Бо розумію, що буде подальша ескалація. І не тільки у нашій війні, але й в світі. Ми ж бачимо, що світ мілітаризується, готується до Третьої світової. І тому я краще зустріну ці події в бойовому підрозділі із відповідними знаннями і бойовими навичками, щоб якомога більше користі принести Україні.

Задля збереження української нації ми зараз також на повну силу мусимо будувати мілітаризоване суспільство.

– Що Вам допомагає триматися?
– Ідея нації. Як казав Микола Міхновський, «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». А ще побратими, наше командування, яке вболіває за людей, мої рідні – у мене чудова сім’я. В нас троє братів, усі троє на війні. Воюють мої брати Владислав і В’ячеслав. Старший танкіст, середній розвідник. Я наймолодший.

Мотивує також потреба відновлення історичної справедливості. Пам’ятаємо всі ті страждання, які приносили москалі на нашу землю, І розуміємо, що маємо їх знищувати, щоб не допустити повторення страшних подій.

– Ми, націоналісти, хотіли б, щоб московія розпалася на дрібні кавалки, щоб імперія розсипалася у прах. Вірите, що це можливо?
– Московія однозначно має розпастися на дрібні регіони – тільки тоді ми зможемо зітхнути з полегшенням. Питання до наших партнерів і не тільки партнерів, які цього розпаду чомусь дуже бояться. І американці, і європейці, як відомо, побоюються, що тоді ядерна зброя нібито стане неконтрольована.

У світі нині залишилася єдина така імперія, яку треба негайно задавати всім світом – економічно і військовою потугою. Яскравий український марш Курщиною засвідчив, що нічого насправді ворог нам не зробить, що нібито нереальне – можливо, коли за це беруться українці…
москва впаде!

Прес-служба ВО "Свобода"

The post Олександр «Гатило» Поліщук: «Щоб захопити одну вулицю, росіяни можуть місяцями кидати туди особовий склад…» appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

– Олеже, ми з Вами спілкувалися давненько – навесні 2023-го. Ви тоді, пригадую, були на надважкому Лиманському напрямку. Де відтоді пролягли військові стежки і де Ви зараз?
– З того часу працювати доводилося поблизу Красногорівки, потім в районі Покровська, а зараз ближче до Торецька.

Ця війна, як бачимо, з часом змінюється, стає більш технологічною. Раніше найбільшою загрозою на позиціях була артилерія, а зараз – переважно мавіки, fpv-шки, скиди. Ворог навчився працювати на далеких відстанях – не підходячи близько. Лише у випадку ретельно спланованих штурмів застосовують піхоту, авіацію, дрони, важку техніку і озброєння. Зазвичай намагаються витіснити з позицій з допомогою КАБів, паралельно використовують fpv-дрони і дрони на оптоволокні, щоб перерізати логістичні шляхи, унеможливити довезення боєприпасів і взагалі перекрити будь-який рух.

– Дрони на оптоволокні – це, як відомо, дуже небезпечна річ…
– Це зараз дуже актуальна небезпека, тому що ворог почав масово їх виготовляти. Ще донедавна такі дрони зустрічалися де-не-де, їх радше випробовували, ніж застосовували, а нині використання набуло масового характеру.

– З того, що Ви бачите особисто і з того, що розказують хлопці. Чи має росія зараз потенціал для подальшого наступу?
– Бачу, що упродовж зими та весни ворог накопичував сили, проводив навчання. Вони також підтягнули артилерію, наклепали дронів. І зрозуміло, що мають завдання рухатися вперед, а не стояти на місці.
На яких саме ділянках фронту це буде відбувається надалі, важко сказати, тому що фронт у нас величезний – понад тисячу кілометрів. Час покаже.

– Чи стежите за геополітикою і розмовами про перемовини? Чи замислюєтеся часом про те, що ворога можна зупинити з допомогою дипломатії?
– Я вважаю, що до миру маємо рухатися всіма можливими шляхами. Звісно, що потрібно грамотно працювати зі світом – розмовляти, переконувати, що нам дуже потрібна зброя, потрібна зрештою будь-яка допомога. Водночас основа миру – це сила. Потужна дієздатна українська армія – запорука нашої незалежності і волі. Пригадаймо, ще німецький діяч Отто фон Бісмарк, який добре знав росію – у середині 19 століття був послом Пруссії у Санкт-Петербурзі – висловлював цінне спостереження, що угоди з росією не варті й паперу, на якому написані.

– Травень для українців був позначений обстрілами мирних міст. Для чого це ворогові – вбивати жінок і дітей?
– Думаю, це своєрідна психологічна операція. Ворог намагається залякувати і виснажувати українців психологічно. Але ми козацького роду, з нами так не можна. Залякуванням українців не візьмеш – такі речі стимулюють нас ще більше збиратися з силами і перемагати.

– Що Вам допомагає триматися, долати втому?
– Насамперед розуміння того, що захищаю рідну землю, рідну країну. Також близькі люди, які чекають, телефонний зв’язок із рідними. А ще спілкування з побратимами – воюєш у хорошій компанії, з хорошими людьми. Все це вкупі дає наснагу і волю до перемоги, спонукає до подальшого руху вперед.

– А коли випадає вільна хвилька – як відпочиваєте?
– Насправді вільного часу на війні нема – треба робити як не одне, то інше. Тому якщо хвилин 10 випадає – намагаєшся почитати щось з новин, аби бути в курсі того, відбувається, орієнтуватися, що в інформаційному просторі.

– Чи є потреба нині у волонтерській допомозі?
– З харчуванням сьогодні, слава Богу, все добре. Але ми дуже потребуємо того, що допомагає рухатися вперед. Наприклад різноманітної техніки – наземних дронів, FPV, мавіків, РЕБів… Технології, як я вже казав. не стоять на місці. Ще місяць тому, наприклад, РЕБ міг дуже добре працювати і дуже допомагати бійцям. А нині втратив актуальність – його треба перепрошити, переробити, доповнити, щоб знову міг виконувати свою функцію захисту, функцію блокування сигналу…

– Я переглянула відео, на якому Ви поставили філософське запитання – заради чого ми стоїмо. То все-таки – заради чого?
– Заради майбутніх поколінь, щоб вони не бачили того, що бачимо зараз ми.

– Що на війні найважче?
– Найважче – очікування і невідомість. На війні ніколи не знаєш, що готує завтрашній день. Все настільки кардинально змінюється, що спланувати собі хоч щось – неможливо.

– Що Ви побажаєте тим, хто в тилу чекає рідних з фронту?
– Здоров’я і терпіння. А ще – докладати всіх зусиль, щоб наближати Перемогу. Нехай той, хто може, – вчиться літати на дронах чи освоює інший воєнний фах. Хто не може – нехай донатить на Збройні Сили України.
А також не забувайте просто розмовляти з тими людьми, які служать, і дарувати їм добре слово. Їм це сьогодні дуже потрібно…

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Олег Гудзенко: «Основа миру – це сила; потужна українська армія – запорука нашої волі…» appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

– Сергію, топ-тема кількох останніх тижнів – перемовини щодо припинення вогню. Чи вірите Ви в те, що з московією можливо досягнути миру дипломатичним шляхом?

– Правду кажучи, не завжди є можливість стежити за перебігом перемовин: ситуація на фронті далека від поняття слова «мир». Насправді миром поки і не пахне.

…Ця війна, думаю, справді має закінчитися якимось дипломатичним врегулюванням, однак станом на сьогодні позиції України та росії наскільки неспівставні, що в найближчому майбутньому закінчення війни швидше за все не буде. Перемирʼя – можливо, але точно не закінчення війни.

Перемирʼя ж, ми це маємо розуміти – може бути поштовхом до ще більш кривавого етапу війни. Водночас маємо усвідомлювати і те, що військовим шляхом, принаймні у найближчі кілька років, закінчення війни також не буде. Росіяни нас не завоюють, а нам складно буде відбити всі наші суверенні землі. Тому найбільш прийнятний для нас шлях, на мою думку, був би економічний. Виснаження російської федерації через ще більш потужні санкції та ціни на енергоресурси.

Та постає питання: чи хочуть такого сценарію США? Бо і за попереднього президента було очевидно, що поразка росії не є метою американців. Нинішнє ж керівництво США хоч і заявляло про наміри досягнути «миру через силу», поки демонструє тільки слабкість та поступки. Задля справедливості, щоправда, варто додати: є певне відчуття, що це може бути гра і намагання загнати росіян у дипломатичну пастку. Скоро побачимо, що то насправді. Дуже скоро, бо американський президент своєю обіцянкою швидко закінчити війну поставив себе у складне становище. Хитрі росіяни намагаються цим користуватися, затягуючи процес…
Що нам в цій ситуації робити? Відповідь очевидна: день за днем знищувати ворога. Все більше і більше.

– Що означають ці жахливі ворожі обстріли мирних українських міст? Московія хоче донесхочу напитися крові перед можливим «перемир’ям»?

– Росіяни обстрілювали і будуть обстрілювати наші мирні міста, цивільне населення, критичну інфраструктуру. Бо це їхній метод ведення війни. Але кожен такий удар має робити нас іще більш мотивованими та спраглими до захисту свого дому, своєї родини, своєї країни. Ми пережили іще одну тяжку воєнну зиму, пережили терор над нашою енергетичною інфраструктурою. Але тепер можемо завдавати болючих ударів вглиб ворога, і зупинятися не плануємо.

– Що, на Вашу думку, є козирем українців у цій війні?

– Цей козир – Збройні Сили України. Наша стійкість і спільна боротьба – тилу та військових – неодмінно допоможе нам досягти бажаних результатів. Саме ситуація на полі бою визначає сильні та слабкі сторони в дипломатичних дуелях. Тому вся країна сьогодні має працювати в єдиному пориві для ЗСУ.

– Яка зараз ситуація на Донеччині?

– Ситуація напружена, але наразі повністю контролюється вищим командуванням та рядовим піхотинцем на полі бою. Якщо говорити лаконічно: активно працюємо над зниженням бойового потенціалу тих, хто непроханим ступив на нашу землю…

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Сергій Воронов: «Козир українців у цій війні – Збройні Сили України» appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

«Роман не був про пафос. Він просто робив те, що вважав правильним. Його фото – це не просто зафіксовані моменти, це історія боротьби, яка триває. Він задокументував події, які не можна забувати. Саме тому ця виставка така важлива. І мені важко підібрати слова… Хотілося б написати щось сильне, вагоме, але зараз головне – подяка. Дякую Литві – країні, яка, як ніхто інший, розуміє нас. Ми маємо схожу історію визвольного руху та спільну історію державності. І сьогодні ми разом», – написала на своїй сторінці у ФБ сестра Софія.

Виставка «Роман Чорномаз. Оптика боротьби» експонується у Вільнюсі.

Націоналісток вразила та кількість українських прапорів по всьому Вільнюсу… Жінки вдячні за вашу неймовірну підтримку литовським організаторам виставки, які зробили важливу і потрібну справу.

Виставку можна відвідати в будні з 9:00 до 17:00 та під час заходів у Будинку літераторів Вільнюса до 26 березня. Нагадаємо, раніше така виставка експонувалася у Львові.

Пресслужба ВО "Свобода"

The post Світлини Романа – це історія боротьби, яка триває appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.

– Руслане, крайній раз ми з Вами спілкувалися в жовтні 2022 року. Де відтоді пролягли Ваші воєнні дороги?

– Пролягли переважно на Донбасі (Невське, Бахмут, Серебрянський ліс, Часів Яр, Терни, Роздолівка), і вже крайні завдання разом із побратимами виконував на Сумщині та за її межами… Не можу сказати, що десь було важче чи легше – скрізь війна. Трохи складніше переважно перший період після зміни напрямку. Далі притираєшся, звикаєш, стаєш на робочі рейки і працюєш.

– Що зараз на Курському?

– Ситуація динамічна. Війна постійно змінюється технологічно – як з нашого боку, так і з боку ворога. Дуже важливо пам’ятати, що ворог також розвивається, не стоїть на місці. Відомо ж про їхні «новації», такі як танки-мангали, танки-черепахи, захищені коридори для проходу техніки, FPV на оптоволокно…

– Чи відчуваєте втому?

– Втома, звісно, є, та є розуміння, що не можемо опустити руки…

– Чекаєте закінчення війни?

– Чекаю – як і всі. Але не хочеться, аби під тиском Штатів нам «впарили» якісь неприйнятні компроміси. До того ж розуміємо, що Штати діють суто в своїх інтересах.

– Яка для Вас ця зима?

– Ця зима виявилася дуже брудною – багато болота. Ми переїхали на інший напрямок. Погодні умови, м’яко кажучи, жахливі, погіршують логістику. І тільки от зараз із настанням морозів стало трошки легше. Звісно, відчутні нічні морози «щипають щічки», зате під ногами нема болота.

– Що Вам допомагає триматися весь цей час?

– Жага до справедливої перемоги, розуміння, що за нашими спинами рідні і близькі, бойовий дух побратимів і, звісно, пам’ять про Героїв, які вже не з нами.

– Чи підтримуєте зв’язки зі свободівцями з рідного міста?

– Так, з Сергієм Вороновим та з іншими друзями регулярно списуємося. Особисті зустрічі зараз трапляються рідко. Тому сподіваємося, що будемо зустрічатися і багато спілкуватися вже після перемоги…

Часопис ВО "Свобода"

The post Руслан Продайвода: «Нічні морози «щипають щічки», зате під ногами нема болота» appeared first on ВО "Свобода" Черкаси.